Успіх адаптації дітей з особливими освітніми потребами в інклюзивне освітнє середовище залежить також від готовності батьків до співпраці з педагогами та реального сприйняття можливостей і потреб своєї дитини.

Особливість стану дитини часто стає причиною руйнації самоповаги та самовпевненості. Батьки дітей з особливими освітніми потребами стикаються з явищем неприйняття своєї дитини класом та відповідно важким емоційним станом дитини, яка виборює своє право на навчання. В таких випадках батьки почуваються невпевнено, але завдяки деяким інструментам та терплячому відношенню, розумінню стану дитини можливо створити умови для формування почуття гідності і віри в успіх. Наведемо принципи, яких необхідно дотримуватись.

Подолання установки «Я не можу».
Перший та найважчий етап в роботі з формування гідності у дитини з особливими освітніми потребами – це подолання позиції «я не можу». Невдачі або труднощі під час виконання навчального навантаження, недостатня сформованість навичок впливає на самовпевненість дитини, мотивацію та бажання навчатися.
Позитивне ставлення – успішне формування самоповаги в дитини.
Постійне нагадування дитині з особливими освітніми проблемами про те, що на уроках мовлення або математики вона набуває достатню кількість академічних знань для подальшого успішного навчання та життєдіяльності, стимулює її зацікавленість процесом.

Заохочення дитини до прояву та розвитку своїх талантів, участь у різноманітних гуртках (спортивні, танцювальні або музичні, театральні студії тощо) сприяє розквіту її талантів та формуванню активної життєвої позиції.
Натхнення - у прикладах для наслідування.

Існує багато прикладів в історії великих людей про ті труднощі, які їм прийшлося подолати задля реалізації своєї мети. Не дивлячись на наявність освітніх проблем, ці люди не залишились байдужими до свого майбутнього та досягли успіху завдяки наполегливості, своєму таланту та підтримці близьких. Беручи за приклад декількох вчених або діячів культури зі схожими освітніми проблемами розвитку, ми стимулюємо зацікавленість дитини зовнішнім світом та формуємо впевненість в своїх силах.

Співпраця з вчителями.
Коли мова йде про навчання дитини в школі, то першим помічником в процесі формування впевненої життєвої позиції дитини повинен стати вчитель інклюзивного класу (вихователь інклюзивної групи). Регулярні зустрічі з вчителем (вихователем) вдома та (або) у класі (групі) з обговоренням поведінки та особливостей розвитку дитини вдома або у шкільному просторі, розробка єдиної лінії спілкування та роботи з дитиною зроблять процес адаптації в інклюзивному класі (групі) поступовим і успішним.
Використання додаткових ресурсів для коригування навчально- виховного процесу.

Батькам дітей з особливими освітніми потребами при першій необхідності треба звертатися за кваліфікованою допомогою профільних спеціалістів (логопед, психолог, соціальний педагог, спеціаліст ЛФК, лікар, тощо) у шкільних та дошкільних закладах, або ж у медичних закладах за місцем проживання. Розуміння масштабів проблем дитини, її потреб і реального стану її здоров’я – запорука успішної адаптації дитини в освітньому просторі.

Конструктивна критика.
Стимулювання самоповаги та самовпевненості людини ще не означає вседозволеність. Дітям потрібно встановлювати межі та правила, і задача батьків та педагогів - звернути увагу дитини на те, що вона виконує щось невірно, всупереч правил та норм і наражає себе на небезпеку. У спілкуванні з дитиною треба використовувати конструктивну критику (тобто не ганебну та зневажливу, а таку, що відстежує причину та наслідки). Тобто якщо дитина щось скоїла, то треба говорити про дію та проступок, а не про дитину як особистість. Дитина повинна зрозуміти, що батьки або вчителі (вихователі) на її боці та підтримують її, але проступок, що дитина скоїла треба розібрати та зробити висновки.

Самостійність у прийняті рішень.
Існує багато можливостей для дитини, де вона могла б нести відповідальність за прийняття рішень. Можливість приймати рішення у спочатку простих, а з часом і складних життєвих ситуаціях стимулює дитину до самостійності і відповідальності. Наприклад, дитині можна дозволити обирати час для додаткових занять вдома, форми навчання.

Стимулювання креативності (творчості).
Можливість ознайомитися з існуючими видами творчості та діяльності (музика, танці, спів тощо) створює умови для здорової самореалізації та заохочення розвитку творчих здібностей дитини з особливими освітніми потребами як у громаді, так і в освітньому просторі. До того ж у дітей з’являється впевненість у своїх діях. Заохочення дитини до творчих занять та хобі, які б їй дійсно подобались, створює умови для формування нових здібностей.

Тренування – для досягнення поставленої мети.
З метою розвитку особистості дитини педагогам та батькам треба створювати умови, в яких би дитина бачила всю різноманітність можливостей оточуючого світу. Стимулювання дитини до постановки високих цілей та їх досягнення є невід’ємною частиною процесу відбудови успішної особистості. Важливо навчити дитину вірно і швидко ставити цілі, розподіляючи їх на найближчі та далекоглядні, ті, що формують вірні життєві установки та стимулюють розвиток особистості.

Якісна освіта та соціалізація дитини з особливими освітніми потребами, в першу чергу, залежить від готовності її батьків (чи законних представників) включити дитину в освітній процес, бути поруч у важливі та важкі моменти, направляти дитину у вірне русло, заохочувати її до навчання і здобуття найважливіших соціальних навичок.

Процес адаптації дитини з особливими потребами в освітньому просторі дуже важкий і довгий. Результативність і якість цього процесу залежить не тільки від держави та вчителів, але й від готовності батьків, родичів, друзів та оточення дитини стати повноцінними партнерами у тандемі дитина – освітній заклад - сім’я.